Від Косова до Опішні
- Written by Артур Дробот
- font size decrease font size increase font size
- Друкувати
- Media
- Фотографії події
9 січня, в день народження Криворізького історико-краєзнавчого музею, ми відкриваємо виставку художньої кераміки «Від Косова до Опішні». Це перша тематична виставка, на якій представлено мистецькі вироби подібного спрямування з фондів музею. Експонуються 75 предметів 19 українських майстрів, виготовлені у 60-80-х роках ХХ ст. на українських підприємствах.
Серед регіонів представлені Полтавщина (смт. Опішня), Івано-Франківщина (м. Косів), Київщина (м. Васильків), Житомирщина (м. Коростень), Закарпаття (м. Іршава) та Львів. Серед творів – художній посуд, скульптура малих форм та мистецькі декоративні вироби. Майже всі вони потрапили до фондів музею після проходження експертного дослідження фахівцями-керамістами, які складали експертну комісію Київської дирекції художніх виставок. Більшість виставлених предметів експонувалися десятки років тому або ж взагалі вперше представлені для огляду.
Серед майстрів – лауреати Шевченківської премії (Михайло Китриш, Василь Омеляненко – найстаріший з діючих керамістів Полтавщини, Валентина Трегубова), заслужені майстри народної творчості (Олександра Селюченко, Анастасія Білик-Пошивайло, Михайло Галас, Надія та Валерій Протор’єви, які також є і заслуженими художниками України), завідуючий кафедрою художньої кераміки Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (1977–1985 рр.). Борис Горбалюк, головний художник Художнього фонду СХУ (1987–1994 рр.) Юрій Лобанов, секретар Національної спілки художників України (1992-2001 рр.) Петро Ганжа та інші, хто не досяг таких висот, але при цьому склав собі ім’я і є членом Національної спілки майстрів народного мистецтва або Спілки художників. Більшість авторів походять з відомих гончарських династій або ж працюють разом з рідними (подружжя Протор’євих, брати Галаси, подружжя Швець).
Окремо слід сказати про діяльність підприємств та гончарних центрів, на яких виготовлені представлені вироби.
Керамічне виробництво у селищі міського типу Опішня відоме з кінця ХІХ століття. У 1926-41 роках відкриті спеціалізовані гончарні артілі, розпочинають діяльність три профільні гончарно-керамічні школи. У 1986 році тут засновано Музей гончарства, в 1997 році в структурі Державного музею-заповідника українського гончарства в Опішному створено перший в Україні спеціалізований навчальний мистецький заклад «Колегіум мистецтв у Опішному». Опішнянська кераміка визнана об’єктом нематеріальної культурної спадщини України.
Косівська кераміка зароджується у кінці ХVІІІ – початку ХІХ століть. Техніка виготовлення гуцульської кераміки – «ритування» – розпис покритого білою глиною і підсушеного виробу. Після першого випалювання у гончарній печі на виріб наноситься розпис зеленою, коричневою, жовтою, рідше синьою фарбою (біла глазур відсутня, використовується лише білий ангоб – до випалювання). Виріб покривається білою глазур’ю і випалюється вдруге. Така техніка є унікальною і єдиною в світі.
Васильківський майоліковий завод засновано у 1934 році на базі місцевої артілі «Керамік». Його вироби експортувалися у понад 30 країн світу. У 2000 році потужності зупинені, з 2002 – припинив існування. У середині 2000-х років на його базі діяли різні приватні артілі, після 2008 року підприємство не працює.
Коростенський порцеляновий завод відкрив у 1909 році поляк Анджей Пржибильський. У 1928 році він пройшов реконструкцію, після якої обсяг продукції зріс у 5 разів порівняно з 1913 роком. Поставляв вироби на експорт, був одним з провідних підприємств міста, у 2012 році припинив діяльність.
У 1889 році Міністерством землеробства Угорщини в Ужгороді була заснована керамічна школа для професійної підготовки майстрів гончарної справи з використанням місцевої сировини. Школа набула розвитку під час входження Закарпаття у склад Чехословаччини. У 70-х роках ХХ століття у місті Іршава відкрито промисловий комбінат, основу якого склав керамічний цех. До цеху запросили місцевих майстрів, серед них – братів Галасів, що торгували своєю продукцією на Хустському базарі. Через декілька років іршавська кераміка перетворилася на важливу складову керамічного виробництва не лише України, а й СРСР, експортувалася за кордон. Під натиском продукції комбінату у кінці 80-х років ХХ століття суттєво впали ціни на сувенірну кераміку у Польщі та Словаччині, що призвело до закриття двох аналогічних підприємств у цих країнах. Сьогодні підприємство не працює.
Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика відкрита у 1946 році на базі діючої невеликої артілі, у 1949 році побудовано керамічний цех. З 1946 року спеціалістів для підприємства починає готувати Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, де створено кафедри монументально-декоративної скульптури та художньої кераміки і Львівське училище прикладного мистецтва імені Івана Труша. У 60-70-х роках ХХ століття тут сформувалася самостійна керамічна школа, що мала багато спільних рис з мистецтвом Західної Європи. Фабрика діяла під патронатом НСХУ, з середини 90-х років працює з перебоями, через відсутність ефективного менеджменту у 2008 році визнана банкрутом, її приміщення здаються в оренду приватним фірмам.
Життєпис майстрів
http://krmuz.dp.ua/images/Biohrafiyi-maystriv.pdf
Media
Фотографії події
http://krmuz.dp.ua/index.php/component/k2/item/175-vid-kosova-do-opishni#sigProId6f583b7f24