Від Косова до Опішні

Серед регіонів представлені Полтавщина (смт. Опішня), Івано-Франківщина (м. Косів), Київщина (м. Васильків), Житомирщина (м. Коростень), Закарпаття (м. Іршава) та Львів. Серед творів  – художній посуд, скульптура малих форм та мистецькі декоративні вироби. Майже всі вони потрапили до фондів музею після проходження експертного дослідження фахівцями-керамістами, які складали експертну комісію Київської дирекції художніх виставок. Більшість виставлених предметів експонувалися десятки років тому або ж взагалі вперше представлені для огляду.

Серед майстрів – лауреати Шевченківської премії (Михайло Китриш, Василь Омеляненко – найстаріший з діючих керамістів Полтавщини, Валентина Трегубова), заслужені майстри народної творчості (Олександра Селюченко, Анастасія Білик-Пошивайло, Михайло Галас, Надія та Валерій Протор’єви, які також є і заслуженими художниками України),  завідуючий кафедрою художньої кераміки Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (1977–1985 рр.). Борис Горбалюк, головний  ху­дожник Художнього фонду СХУ (1987–1994 рр.) Юрій Лобанов, секретар Національної спілки художників України (1992-2001 рр.) Петро Ганжа та інші, хто не досяг таких висот, але при цьому склав собі ім’я і є членом Національної спілки майстрів народного мистецтва або Спілки художників. Більшість авторів походять з відомих гончарських династій або ж працюють разом з рідними (подружжя Протор’євих, брати Галаси, подружжя Швець).

Окремо слід сказати про діяльність підприємств та гончарних центрів, на яких виготовлені представлені вироби.

Керамічне виробництво у селищі міського типу Опішня відоме з кінця ХІХ століття. У 1926-41 роках відкриті спеціалізовані гончарні артілі, розпочинають діяльність три профільні гончарно-керамічні школи. У 1986 році тут засновано Музей гончарства, в 1997 році в структурі Державного музею-заповідника українського гончарства в Опішному створено перший в Україні спеціалізований навчальний мистецький заклад «Колегіум мистецтв у Опішному». Опішнянська кераміка визнана об’єктом нематеріальної культурної спадщини України.

Косівська кераміка зароджується у кінці ХVІІІ – початку ХІХ століть. Техніка виготовлення гуцульської кераміки  –  «ритування» – розпис покритого білою глиною і підсушеного виробу. Після першого випалювання у гончарній печі на виріб наноситься розпис зеленою, коричневою, жовтою, рідше синьою фарбою (біла глазур відсутня, використовується лише білий ангоб – до випалювання). Виріб покривається білою глазур’ю і випалюється вдруге. Така техніка є унікальною і єдиною в світі.

Васильківський майоліковий завод засновано у 1934 році на базі місцевої артілі «Керамік». Його вироби експортувалися у понад 30 країн світу. У 2000 році потужності зупинені, з 2002 – припинив існування. У середині 2000-х років на його базі діяли різні приватні артілі, після 2008 року підприємство не працює.

Коростенський порцеляновий завод відкрив у 1909 році поляк Анджей Пржибильський. У 1928 році він пройшов реконструкцію, після якої обсяг продукції зріс у 5 разів порівняно з 1913 роком. Поставляв вироби на експорт, був одним з провідних підприємств міста, у 2012 році припинив діяльність.

У 1889 році Міністерством землеробства Угорщини в Ужгороді була заснована керамічна школа для професійної підготовки майстрів гончарної справи з використанням місцевої сировини. Школа набула розвитку під час входження Закарпаття у склад Чехословаччини. У 70-х роках ХХ століття у місті Іршава відкрито промисловий комбінат, основу якого склав керамічний цех. До цеху запросили місцевих майстрів, серед них – братів Галасів, що торгували своєю продукцією на Хустському базарі. Через декілька років іршавська кераміка перетворилася на важливу складову керамічного виробництва не лише України, а й СРСР, експортувалася за кордон. Під натиском продукції комбінату у кінці 80-х років ХХ століття суттєво впали ціни на сувенірну кераміку у Польщі та Словаччині, що призвело до закриття двох аналогічних підприємств у цих країнах. Сьогодні підприємство не працює.

Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика відкрита у 1946 році на базі діючої невеликої артілі, у 1949 році побудовано керамічний цех. З 1946 року спеціалістів для підприємства починає готувати Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, де створено  кафедри монументально-декоративної скульптури та художньої кераміки і Львівське училище прикладного мистецтва імені Івана Труша. У 60-70-х роках ХХ століття тут сформувалася самостійна керамічна школа, що мала багато спільних рис з мистецтвом Західної Європи. Фабрика діяла під патронатом НСХУ, з середини 90-х років працює з перебоями, через відсутність ефективного менеджменту у 2008 році визнана банкрутом, її приміщення здаються в оренду приватним фірмам. 

Життєпис майстрів

http://krmuz.dp.ua/images/Biohrafiyi-maystriv.pdf